Поезії про Полісся ...

Я живу на Поліссі, де сосни торкаються неба, 
Де дрімає між вітами тепла ранкова зоря,
Де зникає мій сум і з"являється гостра потреба
Відшукати скарби, що ховають зелені моря.

Від південних вітрів і весняних п"янких поцілунків
Розквітають ліси і лунає в них спів солов"я...
Скільки в лісі чудес, скільки в лісі багатих дарунків, 
Тут дитинство казкове, домівка моя і сім"я.

Я живу на Поліссі, де затишно пташці і звіру, 
Де нас гріють, годують і тішать безкраї ліси, 
Де людина знаходить любов й свою віддану віру 
В світ добра, справедливості, щастя й земної краси.
                       

Моє Полісся голубе й зелене,
Усе в озерах, ріках, джерельцях.
У цілім світі ти одне для мене,
Моє Полісся, в вікових лісах.

Тут небо найрідніше і ласкаве,
Тут всі дороги і стежки мої.
Гнучка верба схилилася над ставом,
В кущах бузкових вічні солов’ї.

І пишний кущ калини під віконцем,
Де пташечка своє гніздечко в’є.
На цій землі усе під щедрим сонцем
Найкраще в світі, рідне і моє.
  
Тут журавель стоїть біля криниці
І воду п’є живу із джерела.
Живе джерельце чистої водиці —
Б’є для життя, любові і тепла.

Моє Полісся рідне, калинове,
Заквітчане в казкових рушниках.
Джерельне, солов’їне і вербове,
Живе в піснях і житиме в віках.
                       

Полісся моє, ти рідний мій краю
Де пахне дитинством усе навкруги
Не знаю на світі я кращого раю
На душу лягли в мене ось ці рядки.....

Тут кожна стежина в лице мене знає
Усе таке рідне, й таке дороге
Аж ген бач доріжка, простяглася до гаю
І сонце над краєм встає золоте!

Ген вітер-- чугайстер, ворушить покоси
Смагардами іскор роса виграє
Вона у людини нічого не просить
Й життєву наснагу усю віддає....

Літа відлітають, як пушинки з кульбаби
Вже осінь життя, жовтий лист опада
Вертаюся подумки , до свого краю
Й невимовний сум, душу знов огорта..
                       

Тісно увечері. Душать прокурені стіни. 
Вийшов. Розглянувся. Снігу по пояс. 
Сонце крівавиться в пущі. Ворушаться тіні. 
Тепло. А голос - як оливо, голос. 

Десь він іде, Коляда, десь ступає широко. 
Прийде - і вкриють галявини радісні вруна, 
Стане - і знов над борами, знов, як щороку, 
Гуси напнуть у блакиті незлічені струни. 

На осяяних схилах сон-зілля уже голубіє. 
Вигинається небо над шумом соснових корон. 
Ці бори золоті і ці шуми, що скліплюють вії, 
Ці замріяні люди, що слова не чули: закон! 

Тут земля тільки пестить, п'янить, вагітніє і родить. 
Кожну гілочку млостю налив охмелілий тетрюк, 
А далеко-далеко проходять тривожні народи, 
I стрічається бурею зброя у тисячах рук. 

Моє тіло струнке, мов посріблений гін осокору, 
Рівно дихають груди, і кров тяжкоплинна, як мед, - 
Доки кинуть і нас у степи, у мінливі простори 
Спрага моря, брокатів і збуджений порив вперед.